Історія біологічної зброї.

Історія розвитку біологічної зброї з глибокої давнини до наших часів.

Дані про використання біологічних агентів з метою знищення людей у минулому досить численні й сягають стародавніх часів. До початку «золотої пори» мікробіології (середина XIX століття) застосування її опиралося на емпіричні дані. Вдосконалення відбувалось у напрямку від примітивних форм диверсії відомим заразним матеріалом аж до широкомасштабного використання біологічних середників для штучного поширення інфекційних хвороб серед людей і тварин, головним чином поміж ворожих військовиків і коней. До наших часів використання біологічних середників не лише не втратило своєї актуальності, а навпаки, набуло витонченості і потужності одночасно. Спрбуємо розглянути розвиток біологічної зброї з VI століття до н.е. до використаня її у світових войнах і революціях ІХ-ХХ століть, військових конфліктах ХХІ стліття.

Ще до нашої ери скіфські лучники використовували стріли, забруднені кров’ю та іншими тканинами трупів, що розкладалися. У VI столітті до нашої ери ассирійці отруювали воду в колодязях на території ворога житніми ріжками (смертельно отруйний гриб). До іншого способу тактичного використання заразного матеріалу вдавався Олександр Македонський (356-323 рр. до н.е.). У разі відступу його війська залишали за собою трупи коней і людей, що загинули від заразних хвороб. Така ж тактика використовувалась і пізніше, під час різних воєнних кампаній. У III столітті до нашої ери карфагенський полководець Ганнібал поміщав отруйних змій у глиняні горщики й обстрілював ними міста та укріплення, зайняті супротивником.

Від стародавніх часів трупами людей забруднювали джерела водопостачання ворожих військ. Пізніше, до такої тактики охоче вдавався Фридерік І Барбаросса (1152-1190 рр. н.е.).

Дослідники середньовіччя звертають увагу на те, що після встановлення шляхів зараження деякими інфекційними хворо­бами не тільки було започатковано досить ефективні способи боротьби з епідеміями, наприклад виявлення та ізоляція інфекцій­них хворих, але й нерідко траплялися вбивства завдяки безпосе­редньому або опосередненому перенесенню патогенів. Поширеним було зараження скупчень людей. Про це свідчать задокументовані судові процеси і перекази про так званих морознавців (мор — епідемія).

Істричні джерела засвідчують, що у стародавні й середні віки при облозі фортець чи інших фортифікаційних споруд ворог нерідко намагався спричинити серед оборонців епідемію інфекційних хвороб. Поширеним було у той час закидання через мури тіл померлих від чуми чи холери.

Класичним прикладом такого заходу є облога татаро-монгола­ми у 1346 р. генуезької твердині Кафа в Криму (зараз Феодосія). За допомогою катапульт усередину фортеці вони перекинули тіла померлих від чуми і спричинили її спалах серед мешканців (у той час ця хвороба реєструвалася лише в Азії). У цей спосіб нападники безперешкодно захопили місто, яке захищав добре озброєний і підготовлений гарнізон. Відтак разом з біженцями ця особливо небезпечна недуга була занесена у Константинополь, Геную, Венецію та інші порти Середземного моря. Невдовзі вона потра­пила у Росію, поширилася по цілій Європі і на Близький Схід. Спалахнула пандемія «чорної смерті», яка протягом трьох років спустошила країни континенту. У численних хроніках зафіксовано, що вижити вдалося лише в середньому 25-30 % людей. Рівень летальності у різних регіонах коливався. Так, у Польщі вимерла тільки половина населення, а от у Франції та Іспанії — близько 90 %. У багатьох італійських містах загинуло аж 99 % мешканців. До такої тактики використання тіл померлих від чуми вдавалися російські війська під час війни зі Швецією у 1710 р. при облозі фортеці Реваль в Естонії.

У XVI столітті з’явилися письмові повідомлення про штучне спричинення інфекційних захворювань серед військовиків і коней супротивника. Найвідомішим є трактат Тіораценді ді Раніона (Tbracendi di Raniona), в якому містяться точні рецептури і міркування щодо використання заразних матеріалів при різних видах воєнних дій та з диверсійною метою. Багато вказівок з цього трактату було реалізовано в наступні століття.

З метою масового вбивства людей багаторазово використо­вували вірус натуральної віспи. У XVI столітті іспанський конкістадор Піззаро під час колонізації Південної Америки наказував роздавати індіанцям одяг хворих на віспу. Це спричинило вибух епідемії цієї хвороби, у результаті чого померло близько 3 млн туземців. У XVIII столітті вказаний вірус використано з метою винищення людей в Північній Америці. Під час франко-індіанської війни, що точилася у 1754-1767 pp., британський губернатор Нової Шотландії й одночасно командир британських військ у Північній Америці генерал Jeffrey Amherst запропонував своїм офіцерам план розповсюдження натуральної віспи серед лояльних до Франції індіанських племен.

У 1763 р. підлеглий цього генерала капітан Ecuyer наказав розда­вати індіанцям у форті Пітт в Пенсильванії контаміновані вірусом ковдри і хустки, спеціально доставлені зі шпиталю для хворих на віспу. Це призвело до трагічних наслідків: серед індіанських племен спалахнула епідемія віспи, від якої загинув кожен десятий корінний мешканець. До подібної тактики вдалися тунісці в 1785 p., постав­ляючи французам, що займали фортецю Ла Капле, одяг від хворих на чуму.

У XIX столітті подібні тенденції в проведенні воєнних операцій зберігалися. Під час громадянської війни у США уніоністи, перебу­ваючи на кордоні з Півднем, часто наражалися на небезпеку бути отруєними, приймаючи їжу та напої від місцевих мешканців. Війська конфедерації, відступаючи 1863 р. з околиць Міссісіпі, закидали падло у водозбірники та вододжерела, якими могли б скористатися уніоністи.

У цій же війні робилися й інші підступні спроби використання біологічних середників, ініціатором чого був лікар L. Blackburn. За його ініціативою солдатам Півночі доставляли одяг, контамінований вірусом натуральної віспи, а також вбрання від хворих на жовту гарячку. Достеменно не відомо, скільки солдат померло через це від віспи (вірус жовтої гарячки у такий спосіб не переноситься), але безсумнівно, такі випадки були. У громадянській війні між Північчю і Півднем від хвороб (переважно інфекційних) у цілому померло більше військовиків, ніж полягло на полі бою.

Слід підкреслити, що наведені приклади використання біоло­гічної зброї дуже неповні, оскільки ініціатори та виконавці часто приховували подібні вчинки, а, крім того, у той час довести навмисне спричинення епідемій інфекційних хвороб було дуже важко.

Розквіт мікробіології (друга половина XIX століття) сприяв створенню та використанню біологічної зброї, що вже опиралося на наукові відомості. З’явилась можливість ізолювати, вирощувати і тривало зберігати окремі патогени, досліджувати їх дію, продуку­вати вакцини, сироватки тощо. Це відкрило реальну перспективу і широке поле діяльності з метою запобігання інфекційним хворо­бам і боротьби з ними, але водночас створило й величезні діамет­рально протилежні можливості, якими дуже швидко скористалися.

Першою науковою спробою застосувати хвороботворні мікроби для знищення живих істот, причому спробою вдалою, очевидно, був дослід французького вченого Луї Пастера із зараження кролів бацилою курячої холери. Ставлячи експеримент, Л. Пастер заува­жив, що кролі надзвичайно чутливі до цієї бацили. У той час підприємець Поммері з Реймса, що займалася оптовим продажем вин, поскаржилася на великі збитки, які завдавали їй дикі кролі. Риючи нори, вони оголювали камені у погребах, а це призводило до того, що розбивалося багато пляшок цінного шампанського. Учений вирішив допомогти й послав у Реймс свого асистента Луара, який заразив декількох спійманих кролів бацилою курячої холери і випустив їх на волю в околицях погребів мадам Поммері. Через три дні там було виявлено тридцять два мертвих кролі, а інші, налякані настільки незрозумілою для них масовою загибеллю, розбіглися. Шампанське було врятоване.

Луї Пастер, підбадьорений цим успіхом, через рік послав доктора Луара в Австралію, де неймовірно розмножені кролі завдавали величезних збитків сільському господарству. Проте доктор Луар не зміг виконати доручення, тому що місцеві скотарі, побоюючись, аби жертвою епізоотії не стали їхні череди, прогнали експериментатора.

Таким чином, дослід Луї Пастера можна назвати першою науково обґрунтованою спробою бактеріологічної війни проти тварин-шкідників. А звідси вже недалеко до перенесення цих дослідів на людей. Про це писав лауреат Нобелівської премії Шарль Ніколь: «Нас здивувало б, якби людський геній, використовуючи усі засоби, не шукав серед досягнень науки в галузі інфекційних хвороб зброї, призначеної для знищення інших людей».

На початку XX століття у деяких країнах, передусім у Німеччині, розпочалися інтенсивні дослідження, спрямовані на використання біологічної зброї (у той час вона називалася бактеріологічною) з метою знищення людей і свійських тварин. Наслідки такої діяль­ності не забарилися. Вже у час Першої світової війни було отримано конкретні результати цих злочинних починань.

У Першій світовій війні вперше широкомасштабно було використано хімічні засоби для масового ураження. Крім величезних жертв від таких дій, для цієї війни було характерне також масове використання біололчних чинників, вирощених і відпрепарованих у мікробіологічних лабораторіях. Про це свідчать численні докумен­тальні дані. Пріоритет у цій злочинній діяльності передусім належав кайзерівській армії. Від 1915 р. німці систематично й чимраз мас­штабніше вдавалися до диверсійних біологічних атак, спрямованих, насамперед, проти військових коней та іншої худоби, що вирощу­валися в країнах Антанти. Невдовзі ця діяльність була перекинута й на територію США, а пізніше навіть до нейтральної Аргентини, яка експортувала тяглову силу й худобу до Європи. З цією метою використовувалися переважно збудники сибірки та сапу. Тварин заражали прямо або через забруднений мікробами корм. Наведемо декілька прикладів.

У1916 p., одразу після оголошення війни Румунії, до німецького консульства у Бухаресті надійшла посилка, що містила ампули з вирощеними бактеріями сибірки і сапу, а також детальні інструкції щодо способу інфікування коней та худоби. Вдалось схопити декількох німецьких диверсантів, що в тилу французького війська заражали збудниками сибірки та сапу кавалерійських коней і рогату худобу. У 1918 р. таким способом в американських портах було знищено багато коней, підготовлених до транспортування в Євро­пу. Найбільшим тріумфом німецької диверсійної діяльності було інфікування сапом у Месопотамії понад 4 500 мулів, призначених для військ Антанти. У завершальній фазі війни в тилу західного фронту німці спричинили епізоотії ящуру серед худоби. Але виявилося, що ця зброя «різновекторна», оскільки хвороба була занесена й на територію Німеччини. Агресія бактерійними середниками була спрямована також проти людей. У 1915 р. в тилу російсько-німецького фронту було схоплено диверсанта, оснащеного ампулами з вирощеними чумними паличками. Як було встановлено під час слідства, його зобов’язали розсіяти ці бактерії серед мешканців Петрограду. Інший німецький диверсант, виявлений російською контррозвідкою, також мав біологічний матеріал, і також детальну інструкцію щодо бактерійного забруднення водогонів, фуражу і зараження тварин. Відомо також, що німецькі агенти намагалися, подекуди дієво, викликати штучні осередки холери в країнах Антанти, головним чином в Італії. Загальновідомий факт скидання з німецьких літаків у 1918 р. над румунськими містами овочів, шоколаду та дитячих іграшок, забруднених хвороботворними бактеріями. Незважаючи на відсутність документальних відомостей, є небезпідставна підозра в тому, що значне зростання рівня захворюваності на правець у США після вступу цієї країни у війну було пов’язане з німецькою диверсією. Очевидно, німецькі спеціалісти якось зуміли доставити до США значну кількість контамінованого правцевими паличками пластиру для ран.

У США тільки з 1918 р. було розпочато роботу над створенням біологічної зброї. Щоправда вся увага була зосереджена на проду­куванні рицини (рицинової отрути), яку отримували з однойменної надзвичайно отруйної рослини, 6 насінин рицини спричи­нюють смертельне отруєння дитини, 20 — дорослої особи. Ця отрута особливо ефективна в разі її аерозольного розпилення. Проводи­лися експерименти в лабораторних умовах, спрямовані на розробку доставки цієї зброї за допомогою артилерійських снарядів у формі шрапнелі, а також пристроїв для розпилення токсину та отримання порошкового аерозолю. Однак до закін­чення війни не було вироблено достатньої кількості рицини, а також ефективних способів доставки, що уможливлювали б її викорис­тання на полі бою.

Як видно з наведених даних, у період Першої світової війни тільки у Німеччині інтенсивно розробляли біологічну зброю і вдосконалювали способи її використання. Крім вже згаданих досліджень у США, більше ніяка країна у цей час серйозно не розробляла біологічних патогенів для мілітаристичної мети. Принаймні гідних довіри документальних відомостей про це немає.

Після закінчення Першої світової війни ситуація змінилася. Реагуючи на шок, спричинений страхітливими наслідками викорис­тання хімічної зброї на фронтах, багато країн вдалося до диплома­тичних заходів, які мали б запобігти поширенню зброї масового ураження і можливостям її застосування. Так, на конференції з роззброєння, що відбулася 1922 р. у Вашингтоні, а потім на пленарних засіданнях асамблеї Ліги Націй цій проблемі було приділено особливу увагу. Нарешті, за пропозицією найбільших у той час авторитетів у галузі мікробіології — Борде, Кеннона, Метсона і Пфейфера — асамблея Ліги Націй засудила бактеріологічну війну. Невдовзі в Женеві було скликано міжнародну конференцію, присвячену контролю за торгівлею зброєю і бойовим оснащенням. Конференція проходила від 04.05. до 17.06.1925 р. під егідою Ліги Націй з участю делегацій від 30 країн. Вона закінчилася прийняттям Конвенції про контроль за торгівлею зброєю, до якої додавався Протокол (так званий Женевський протокол), що забороняв використання хімічної та бактеріологічної зброї. Він вступив у дію 08.02.1928 р. і спочатку був підписаний 28 країнами. На сьогодні його вимог дотримується вже 125 країн. Важливим є факт, що США, представники яких підписали Протокол безпосередньо після схвалення, через супротив Конгресу ратифікували цей документ аж у 1975 р. Запис, який стосувався бактеріологічної зброї, був зроблений з ініціативи польської делегації, очолюваної генералом Казимиром Сосновським.

Попри надзвичайну важливість, Женевський протокол заборо­няє лише застосування бактеріологічної зброї з воєнною метою, однак не лімітує вивчення хімічної та біологічної зброї, її проду­кування і володіння нею. Багато країн ратифікувало цей Протокол, застерігаючи за собою право відповісти адекватно в разі нападу на них з використанням цього виду зброї. На жаль, Протокол не зумів суттєво стримати розробку біологічної зброї, і щораз більше країн розпочинало розвивати такі дослідницькі програми.

У радянській Росії вже у 1919 р. В. Ленін наказав організувати перший інститут для вивчення бактеріологічної зброї. Від 1930 р.Народний комісаріат здоров’я СРСР розпочав організацію ви­вчення біологічного нападу та оборони від нього. Досліди ставилися на тваринах на острові Відродження в Аральському морі. Пізніше, особливо після Другої світової війни, таких осередків стало більше, а СРСР інтенсифікував опрацювання програми біологічної зброї, про що буде далі.

У міжвоєнний період виникла нова концепція використання біологічної зброї, яка зводилася до моделювання біологічних властивостей різних патогенів з мілітаристичною метою, а також до удосконалення методів їх масового поширення. Це вимагало створення потужних дослідницьких баз, головним чином лабо­раторій, а також підготовки висококваліфікованого наукового персоналу.

Великий інтерес для цього періоду становить стаття LA. Fox в часописі «Military suggest» (1933 p.). Вчений проаналізував придатність різних хвороботворних мікробів для бактеріологічної війни. Багато авторів того часу — Liustyh, Ottolengi, Reitano, Tryia, Pargo, Blumental та ін. — одностайно стверджували, що досягнення мікробіології відкрили перспективу застосування мікробів у бактеріологічній війні. Проте розбіжності їх поглядів щодо найбільш придатних бактерій та способів їх застосування свідчили про відсутність відповідних лабораторних підтверджень. Виняток становило опублікування в 1934 р. англійським журналістом II. Stood секретних німецьких документів, з яких випливало, що у вентиля­ційних каналах паризького метро нібито був розпилений нехвороботворний мікроб В. prodigiosus і досліджено ступінь його поширення. Проте ці відомості не були підтверджені.

Потужним лабораторним осередком з вивчення біологічної зброї в 1936 — 1939 pp. був Портон Даун у Великобританії. Було розгорнуто масштабне вивчення біологічної зброї, особливо сибіркових бацил. Найвідомішими стали експерименти на тваринах, переважно вівцях, що проводилися в 1941-1942 рр. на Ірландському узбережжі острова Гренландія. Такі експерименти з використанням бомб, начинених спорами В. anthracis, що звичайно стійкі в довкіллі, призвели до значного забруднення території острова більше ніж на 45 років. Прем’єр-міністр Уїнстон Черчілль був готовий використати цей вид зброї, якби гітлерівська Німеччина застосувала біологічну зброю проти Великобританії: така загроза, за даними британських експертів, була цілком реальна.

У Франції широкомасштабна розробка біологічної зброї розпочалася 1936 р. Особливо інтенсивно досліджували вірулен­тність бактерій і вірусів в умовах тривалого зберігання, а також способи та засоби їх розпорошення у довкіллі.

Малоактивні в цей період були США, які оцінювали можливість використання біологічної зброї вельми скептично. Ситуація значно змінилася у 1941 р. (ще до атаки на Пірл Харбор), коли під впливом інформації про застосування Японією біологічної зброї проти китайської армії було інтенсифіковано цей напрямок досліджень. З 1939 р. програму вивчення сибіркових бацил, ботулотоксину та чумних мікробів як біологічної зброї запровадила й Канада.

Гітлерівська Німеччина активізувала вивчення біологічної зброї 1933 р., започаткувавши секретні експерименти з розповсюд­женням аерозолю, який містив непатогенні бактерії Serratia marcescens, використовуючи вентиляційні системи в Берліні, Гамбургу та в інших містах. У 1937 р. в Берлінському військовому інституті мікробіології розпочалося інтенсивне удосконалення методів використання збудника сибірки як біологічної зброї, а в Боннській вищій аграрній школі — техніки аерозольного бакте­рійного забруднення овочів і фруктів. У цей період в Третьому рейху було запатентовано багато різних апаратів, призначених для розпилення аерозолю біологічних середників. Немає доказів використання гітлерівцями біологічної зброї на полі бою, крім одного винятку. Це навмисне забруднення стоками великого водозбірника під час відступу в травні 1945 р. на північному заході Чехії. Не можна забувати й злочинні експерименти, що полягали в інфікуванні в’язнів концентраційних таборів вірусом гепатиту А та малярійними плазмодіями. Щоправда, як показало слідство, ці експерименти не були безпосередньо пов’язані з розробкою біологічної зброї.

Цілком ймовірно, що масштабному використанню з боку гітлерівців біологічної зброї перешкодила заява Й. Сталіна, зроблена 5 травня 1941 р. у промові перед випускниками військових академій. У ній мовилося: «Якщо фашисти ризикнуть використати хімічну чи бактеріологічну зброю, Радянський Союз заллє Німеччину цими середниками». З цього випливає, що СРСР у цей період вже зумів нагромадити величезну кількість хімічних і бактерійних бойових препаратів. Є свідчення безпосе­реднього розробника радянської програми зі створення біологіч­ної зброї Ю.І. Деміховського — вітчизняного вченогомікробіолога, який працював у 30-х роках у секретних відділах Радянської Армії. Наводимо деякі цитати з його спогадів.

«Наукова праця 9-го секретного відділу ІХО (Інституту хімічної оборони — прим, авторів) велася удвох напрям­ках. Невеличка група бактеріологів під керівництвом професора С.Н.Муромцева вивчала можливості засто­сування збудників ботулізму для організації диверсій великих масшта — 4 б/е на підприємствах, що виробляють харчові продукти, і заходи захисту від таких диверсій. Інша, основна, група працівників вивчала можливості аеро­зольного зараження тварин збудниками сибірки, чуми або туляремії. Керівником цієї групи був […] H.H. Гінсбург, що працював у відділі з моменту його виникнення.

Суть роботи полягала в тому, що в природних умовах зараження чумою і туляремією відбувається від тварин, а сибіркою — при вдиханні на підприємствах, що обробляють шкури загиблих від сибірки тварин. Аерозольний спосіб зараження спричиняє легеневу форму цих захворювань. При цьому людина дуже сприйнятлива до збудників чуми і сибірки, а аерозольним шляхом можна викликати масові епідемії цих інфекцій зі стовідсотковою летальністю. Задля більшої безпеки експериментів замість збудника чуми використовувався збудник туляремії, що був менш патогенним для людини, але за всіма основними властивостями — особливостями поширення і патогенезу захворювання — був «двійником« чуми […].

[…] “Хто хоче виступити?» — запитав Сталін. Я попросив слова. Розпочав з огляду літератури. Оцінив роботи Трилля як винахід нової бактеріологічної зброї. Трилль уперше випробував вплив вибуху артилерійського снаряду на виживання бактерій — “чудових паличок», вміщених у його порожнину. Було встановлено, що ці бактерії не тільки виживають після вибуху, але, формуючись потім у хмару, поширюються вітром, зберігаючи усі свої біологічні властивості. Якщо замість нешкідливої “чудової» палички використати хвороботворний мікроб, наприклад, такий, як збудник чуми, то дія бактеріологічного снаряду не обмежиться тільки об’єктом нападу, але й створить ланцюжок осередків зараження і, врешті-решт, призведе до масової епідемії смертельного захворювання. Ця головна відмітна властивість бактеріологічної зброї повинна вивчатися в мирний час, щоб уміти керувати нею під час війни […].

Регламент виступу був мною давно вичерпаний. Але Сталін не зупиняв мене […], вслухувався в кожне моє слово, іноді перепитуючи. Потім він став переривати мене запитаннями:»А яка температура вбиває чудову паличку? А чуми? А курячої холери? А яка температура вибуху снаряду? А чому ж вони виживають?» Я відповідав. Так мій звіт перетворився в тривалу співбесіду між мною і Сталіним. Потім у розмову включилися Ворошилов, Калінін, Куйбишев, інші члени Політбюро […]. Обговорення закінчилося тільки біля 22 години стислим висновком Сталіна, який сказав: “Ясно, що заклади, які займаються проблемами бактеріологічної війни, необхідно об’єднати в один потужний інститут […].

[…) Радянський уряд підписав цей документ (Женевський протокол прим, авторів) ще у 1926 р. Проте, як видно з вище викладеного робота з проблем бактеріологічної війни, причому не тільки з оборонною алей з наступальною метою, активно велася в Радянському Союзі за згодою і за підтримкою головнокомандувача Сталіна й у 30-ті, і в 40-ві роки […]»

Усі згадані заходи, що стосувалися біологічної зброї і вживалися до чи під час Другої світової війни, здаються не такими жахливими на фоні діяльності мілітаристської Японії у цей же період. 1932 р. тут розпочалося вивчення біологічної зброї в нечуваному доти масштабі. На території окупованої Маньчжурії з’явилися перші ретельно законспіровані воєнні лабораторії, спочатку названі загоном Торо, а пізніше, у 1935-1936 рр., перетворені рішенням імператора на спеціальний інститут в Харбіні, що нараховував 3 тис. працівників. Він отримав назву «Загін 731» й очолювався генера­лом Ішії Шіро, а пізніше — Місаї Кйтано. До складу цього осередку входило 150 будинків і 5 супутніх таборів. Додаткові одиниці подібного типу з’явилися в Мукдені, Нанкіні, а також в Японії. Ці осередки виробляли біологічну зброю, а також розробляли плани її використання у війні проти людства. Інший великий осередок, що нараховував 600 осіб, отримав кодову назву «Загін 100». Він локалізувався поблизу місцевості Чаньчунь й працював над адаптацією цієї зброї для знищення рослин і тварин. Виробничі потужності «Загону 731» за 1 міс. дозволяли продукувати: 300 кг зависі збудника чуми, 600 кг суспензії сибіркових бацил, 1000 кг зависі холерних вібріонів, 900 кг черевнотифозно-шигельозної зависі. Більше того, у тисячах інкубаторів вирощувалися блохи й інфіковані чумою щури. Тож виробничі можливості були гігантські (до декількох десятків тисяч щурів та до 200 кг живої маси бліх за 1 міс.). Апробувалися різні види біологічної зброї та способи їх доставки. Відтак щомісячно гинуло до 600 військовополонених, на яких проводилися ці жахливі експерименти.

У цілому протягом 1932-1945 рр. у результаті експериментів «Загону 731» було позбавлено життя близько 10 тис. військово­полонених, передусім китайців, а пізніше — й інших національнос­тей. На полі бою ця зброя була використана в 1939 р. у Монголії. Внаслідок нападу було забруднено більшість джерел води. У 1940- 1942 рр. біологічної атаки зазнало щонайменше 11 китайських міст. Агресор намагався забруднити збудниками сибірки, холери, шигельозу, сальмонельозу і чуми воду та інфікувати різну живність. Культури бактерій закидали й безпосередньо до будинків, а також розпилювали у вигляді аерозолю з літаків («Загін 731» мав власну спеціальну повітряну ескадру). Щоб спричинити епідемію чуми, над тими ж містами з літаків скидали й бліх, інфікованих єрсиніями. Досі не відомо кількості жертв тих нападів. Однак з’ясовано, що тільки після атаки на місто Ханґтег у 1941 р. виникло близько 10 000 захворювань, переважно на холеру, й загинуло 1 700 осіб.

У загоні було створено і випробувано в польових умовах дев’ять типів авіабомб для розсіювання бактерій. Основною серед них стала керамічна бомба, розроблена генералом Ішії Шіро. З 1939 р. до літа 1945 р. на полігоні поблизу станції Аньда проводилися численні експерименти з використанням таких бомб, начинених чумними блохами. В’язнів прив’язували до стовпів, закопаних у землю в 5-10 м один від одного, прикривали ватяними ковдрами і залізними щитами, а потім скидали бомби, у кожній з яких було близько 30 000 бліх. Після бомбардування вичікували 4-5 год, поки блохи досягнуть людей і почнуть смоктати їх кров. Пізніше піддослідних дезінфікували і повертали в тюрму, де за ними встановлювали спостереження. Усі ці експерименти фіксувалися на кіноплівку.

У Сибіру і на Далекому Сході досі ходить легенда про те, що кліщі, зв’язані з енцефалітом, які з початку тридцятих років зненацька з’явилися в СРСР у районі розташування Далекосхідної Червоної армії, — це не примха природи, а результат диверсії. Розсекречена після Другої світової війни таємна лабораторія Квантунської армії, що розташовувалася з іншого боку кордону — в Маньчжурії, цілком могла бути джерелом цієї нової недуги. Так чи інакше, але кліщовий енцефаліт досі щороку забирає життя людей, що вимагає від Міністерства охорони здоров’я Росії великих витрат на вакцинацію.З метою придушення опору Української повстанської армії (УПА) упродовж 1943-1947 рр. до використання біологічних середників нерідко вдавалися агенти НКВД («Народного комиссариата внут­ренних дел»), наводимо деякі витяги з численних свідчень очевид­ців цих подій мовою оригіналу.»Епідізмію висипного тифу штучно викликали аґенти Москви, що їх НКВД призначувало до польських терористичних банд, як дорадників та інструкторів партизанської тактики. Банди під час своїх «акцій» розсипали тифозні воші по тих селах, куди найчастіше заходили відділи УПА. Одначе польське населення з-за Сяну скоро запротес­тувало проти цієї методи, лякаючись, що епідемія пошириться теж і на польські села. Більшовицька контррозвідка попала тим часом на одну «лінію» зв’язку ОУН з Краковом і використала її на те, щоб закуплену УЧХ- ом (Український Червоний Хрест) протитифозну вакцину підміняти на отруту. Про цей випадок згадує Мелодія у статті про працю УЧХ при УПА»(Б. Гук, 1993).»Інфекційні недуги, як черевний тиф, червінка в 1945-46 рр., як цивільній людності, так і вояцтву завдавали великих жертв. Від державних компетентних чинників не роблено жодних протизаходів, а навпаки, ворог застосовував проти українського населення бактеріо­логічну війну. Приміром, у липні 1946року на Волині НКВД роздало між сексотів отруту із завданням отруїти учасників українського революційного підпілля, додаючи отруту до води та їжі. Навесні 1946 року НКВД висилає агентів із затифозненими вошами до українських сіл, куди заходили вояки УПА. УЧХ, щоб запобігти дальшому поширенню тифу, переводив по заражених селах щеплення, а з хвилею, коли вже вичерпались з магазинів щепленки, їх заку­повував на чорному ринку по досить високих цінах. Коли НКВД довідалося, що УПА скуповує на чорному ринку протитифозні застрики, воно випустило на цей ринок спеціяльно спрепаровані, затроєні застрики, від яких хворий по кількох годинах серед страшних мук, умирав. На щастя, наші лікарі досить скоро викрили цей страшний злочинний підступ. До того часу, одначе, поки підступ викрито, від таких затроєних застриків померло кільканадцять повстанців. Це було у Станиславівщині весною 1946року.Така сама була справа з венеричними недугами. Венеричні недуги більшовики поширювали масовим заражуванням дівчат і жінок у тюрмах, масовим ґвалтуванням жінок солдатами-червоноармійцями. Жодної боротьби проти цих недуг більшовики не організували. Цивільне населення, а головно сільське, не мало забезпеченої навіть мінімальної медичної допомоги» (Б. Крук, 1993).Після закінчення Другої світової війни на короткий час настала розрядка. Сформувалися два великі політично-мілітаристичні блоки, настали роки так званої холодної війни і пов’язана з нею гонка озброєнь, яка стосувалася й біологічної зброї.Сполучені Штати Америки у 1941 р. розпочали реалізацію програми розробки біологічної зброї, яка велася переважно цивільними установами, а також деякими фармацевтичними закладами. Діяльність концентрувалася переважно на продукуванні сибіркових спор і ботулотоксину. До кінця війни було вироб­лено близько 5 000 бомб, що містили сибіркові спори.Після закінчення війни над такими програмами працювали тільки військові установи, серед яких провідним був осередок у Камп Детрік (пізніше Науково-дослідний інститут інфекційних хвороб Американської армії у Форт Детрік). До цієї програми було залучено взятих у полон японських науковців із «Загону 731» на чолі з генералом Ішії. За передану американькому урядові інформа­цію цим вбивцям вдалося уникнути заслуженої кари.Ще значнішого розвитку американська програма досягла в період корейської війни (1950-1953 pp.). Дослідження розвивалися у двох напрямках. Перший стосувався удосконалення методів наступального використання біологічної зброї, другий — захисту від неї. Були проведені численні досліди на тваринах з різними патогенами, полігонні випробування з використанням певних видів амуніції, а також тестування стійкості мікроорганізмів у формі аерозолю в різних кліматичних умовах, у тому числі й у великих людських агломераціях, таких як Нью-Йорк, Сан-Франциско та ін. Водночас проводилася інтенсивна робота над створенням вакцин, сироваток та інших ліків.Під час зазначеної війни Північна Корея і Китай звинуватили США у використанні біологічної зброї, зокрема в поширенні холерних вібріонів і комах, інфікованих паличками чуми. Однак американські військовики категорично відкидали висунуті проти них звинувачення як у міжнародній комісії Червоного Хреста, так і в комісії ВООЗ. Радянський Союз, у свою чергу, звинуватив американців у спричиненні епідемії чуми серед канадських ескімосів, а також у спільній з Колумбією біологічній атаці проти болівійських селян, які підтримували ліву партизанку. Ця ж пропа­ганда пов’язувала виникнення епідемії холери в Південно-Схід­ному Китаї, а також гарячки Денге на Кубі з американською воєнною програмою. Щоправда, жодне з перерахованих звинувачень не було підтверджене незалежними джерелами, натомість час від часу захворював персонал, що розробляв біологічну зброю у Форт Детрік. За весь період розробки наступальної програми (1943-1969 pp.) у цьому осередку було зафіксовано 456 випадків професійних захворювань на інфекційні хвороби, причому 3 особи померли (у 1951 і 1958 pp. — від сибірки, у 1964 р. — від вірусного енцефаліту). Крім США подібне вивчення здійснювали й деякі інші країни, передусім Великобританія (інститут у Портон Даун), однак у незрівнянно меншому масштабі.

У 1946 р. група євреїв з організації «Месники за кров Ізраїлю* («Avenging Israel’s Blood»), що під час війни були в’язнями нацистських концтаборів, вирішила помститися німцям за знищення єврейського населення. Вони спробували використати холерні вібріони, щоб забруднити питну воду в декількох великих містах Німеччини, але, на щастя, ця акція їм не вдалася. Проте члени цієї організації досягли успіху, отруївши питну воду в таборі, де утриму­валися колишні есесівці, і декілька сотень з них захворіло на холеру.

У 60-ті роки група лівих інтелектуалів-пацифістів «The Weather Underground», що протестували проти війни у В’єтнамі, намагалася одержати доступ до хімічної і біологічної зброї, що зберігалася в арсеналах США. Отриману зброю хотіли використати для шантажу державних структур. Група була знешкоджена агентами ФБР (Colorado Revised Statutes Ann., 2001).

Група RISE, що складалася з чиказьких студентів — активних прихильників екологічного спрямування, 1972 р. вирішила отруїти питну воду в рідному місті на знак протесту проти діяльності великих компаній, Що будували екологічно «брудні» підприємства. Студенти мали намір видати отруєння городян за результат забруднення довкілля промисловістю. Проте терористи зіткнулися з технічними трудностями: вони не змогли виготовити розчин з холерними вібріонами (Colorado Revised Statutes Ann., 2001).

У1975 р. група лівого спрямування «Baader- Menhof» у Німеччині намагалася отримати доступ до хімічної і біологічної зброї, щоб використати її проти німецьких міст. У 1980 р. французька поліція виявила в Парижі біологічну лабораторію, яку використовувала інша німецька терористична група — «Фракція Червоної армії» («Red Army Fraction»). У лабораторії проводили експерименти з одержан­ня ботулотоксину (Colorado Revised Statutes Ann., 2001).

У 1991 p. «Рада Патріотів Мінесоти» («The Minnesota Patriots Council»), права група, що виступала за зміну політичного й еконо­мічного курсу США, добула рицинову отруту і готувалася застосувати її, щоб убити найбільш ненависних державних діячів. «Патріоти Мінесоти» стали першими терористами, що потрапили під чинність Закону про боротьбу з біологічним тероризмом (Biological Weapons Anti-Terrorism Act), прийнятого у 1989 p. (L. Abenhaim et al., 1998; Colorado Revised Statutes Ann., 2001).

Наприкінці 60-их років збіглого століття було усвідомлено смертельну небезпеку виробництва такої зброї масового ураження —   біологічної зброї — і розпочалися пошуки можливості обмеження гонки цього виду озброєнь. Завдяки дипломатичним зусиллям, у 1972 р. було схвалено Конвенцію про заборону виробництва, використання і зберігання біологічної та токсичної зброї, а також про її знищення. Перша стаття Конвенції дозволяла під міжна­родним контролем проводити дослідження біологічної зброї лише з метою профілактики і захисту. На сьогодні Конвенцію ратифікува­ло 144 країни, однак проблема ефективної верифікації такої зброї та контролю за її вивченням не була врегульована.

Ще до схвалення Конвенції, у 1969 p., президент Ніксон підписав рішення про.односторонню відмову США від використання біологічної зброї, а також про знищення під контролем ООН усіх наступальних запасів цієї зброї. Це значною мірою пришвидшило реалізацію згаданої Конвенції. У 1971-1973 pp. було знищено всі запаси біологічної зброї в СІІІА, а нагромаджений науковий потенціал переорієнтовано на розробку способів запобігання, ранньої та ефективної індикації такої зброї, а також боротьби з її наслідками (K. Chomiczewski et al., 2002).

Повертаючись ще раз до часів «холодної війни», варто згадати про дії з протилежного боку «залізної завіси». Безсумнівно, найпотужнішим виробником біологічної зброї був СРСР, однак її дослідження здійснювалося і в інших соціалістичних країнах, передусім у Китаї та в Північній Кореї. Немає відомостей про таку діяльність європейських союзників Радянського Союзу. СРСР продовжував інтенсивно розробляти біологічну зброю не тільки в часи «холодної війни», але й пізніше, навіть після ратифікування Конвенції у 1972 р.

Як повідомляла преса, від 1973 р., а також у 80-их роках, принаймні до 1991 р., під прикриттям цивільної діяльності в СРСР таємно розвивалася гігантська комплексна програма під назвою «Біопрепарат». Спочатку вона була підпорядкована Раді Міністрів. Персонал складали передусім представники XV управління, під контроль якого пізніше цілком перейшов «Біопрепарат». Під час реорганізації уряду в середині вісімдесятих років «Біопрепарат» підпорядкували Міністерству медичної та мікробіологічної промис­ловості СРСР, однак фактично ця урядова інституція була цілком автономною, тому що відповідала за розробку нової біологічної зброї. Цікаво, що в офіційні обов’язки «Біопрепарату» входило керівництво роботою розкиданих по цілій країні цивільних об’єктів, які працювали над дослідженням вакцин, біопестицидів, а також виробництвом лабораторного та лікарняного обладнання. Багато з таких відділень водночас працювали як заклади виробництва біологічної зброї, або перебували у стані готовності негайно перейти на рейки виробництва такої зброї в разі війни (К. АІіЬек, 1999).

До зазначеної програми було залучено щонайменше 55 тис. працівників. Радянський Союз мав 27 наукових установ, що вивчали біологічну зброю (у т.ч. Інститут мікробіології в Кірові, Московський інститут техніки безпеки, Свердловський інститут проблем військової техніки, Інститут вірусології в Загорську (нині Сергіїв Посад), Технічний інститут активних біологічних субстанцій в Бердську, Інститут молекулярної біології «Вектор» у Кольцово, Інститут імунології в Любичанах, Інститут прикладної мікробіології в Оболенську та ін.), 6 закладів, що безперервно її виробляли (у т.ч.Пензенський комбінат «Біосинтез», науково-виробнича база «Поступ» в Степногорську, наукововиробнича база в Бердську та ін.), і 7 резервних підприємств, які мали б бути введеними в дію на випадок війни. Крім того, ця країна мала 5 полігонів для біологічної зброї — в Нукусі (Каракалпацький край), Реутові (Московський район), Шиханах (район Волги), Стрижах (район Кірова), на острові Відродження (Казахстан), а також 17 інших секретних об’єктів (К. Alibek, 1999).

Згідно з інформацією колишнього першого заступника керів­ника програми «Біопрепарат» Кена Алібека (перша назва — Канатьян Алібеков), який 1992 р. емігрував у США, ще у 1991 р. радянські вчені проводили інтенсивне вивчення генетич­но змінених паличок чуми, резистентних до антибіотиків, працювали над отриманням за допомогою методів генної інженерії гібрида вірусу натуральної віспи з вірусом гарячки Ебола, а також багатьма іншими способами удосконалення різних видів біологічної зброї, використовуючи для цього й інші віруси висококонтагіозних геморагічних гарячок (Марбург, Юнін, Мачупо). Так, у разі війни із Заходом, аерозоль, що містив вірус геморагічної гарячки Марбург, і спори сибірки планувалося доставляти на ворожу територію за допомогою балістичних ракет. А от збудники туляремії та венесуельського енцефаліту коней були обрані для безпосереднього використання в районах бойових дій, очевидно через те, що влада сподівалася захистити власні війська завчасно шляхом активної імунізації людей (К. АІіЬек, 1999).

Інший російський вчений-дисидент, Лев Федоров, пише: «Найбільшу пристрасть радянські військові мали до сибірки: смертність від легеневої форми стопроцентна, спори живуть довго в найнесприятливіших умовах; з іншого боку, передача інфекції від людини до людини при легеневій формі практично неможлива. Той штам сибірки, що був поставлений у 1989р. на потік на підземному заводі в Степногорську, мав фантастичну бойову ефективність — у 4 рази вищу, ніж стандартні бойові штами. Потужність заводу теж чимала: кожний реактор міг вирощувати від 20 до 60 тонн біомаси. На виході із заводу утворювалася бурштиново-сіра найтонша пудра, що могла розлітатися у вигляді невидимих часточок, здатних дрейфувати з повітрям у пошуках «ймовірного супротивника» на багато кілометрів, не випадаючи на землю.

Факт втрати Росією заведу в Степногорску (теперішній Казахстан — прим, авт.) нічого не означає — випуск сибіркових бактерій вже налагоджений на заводах в Омутнинську і Свердловську й у будь- який момент може бути відновлений.

У СРСР такі патогенні бактерії, як сибіркова бацила і чумна паличка, були підготовлені до виробництва у великих кількостях і розміщення в стратегічних ракетах з 10 головними частинами, що розділялися, причому кожна з них мала свою ціль. Системи охолодження зберігали збудника живим при вході в земну атмосферу. На певній висоті з кожної боєголовки виривався дощ овальних бомболеток величиною з маленьку диню. Усвою чергу, ці «дині» розліталися на якусь відстань і потім розкривалися, випускаючи хмару біологічних часток.

Наприкінці 1991 р. на грані затвердження біологічної зброї стратегічного рівня був також варіант и вірусу Марбург. Він був готовий до виробництва і придатний для розміщення в головних частинах стратегічних ракет. Виконавець — інститут у Кольцово, де працювали над новими видами вірусної зброї.

У військово-біологічному інституті в Сергієвому Посаді генєрал-професор А. А Воробйов вивчив бойові можливості багатьох білків-токсинів, що продукувалися деякими бактеріями. Був налагоджений випуск деяких з них як біологічної зброї, токсинів ботулізму і правця. Причому в ролі зброї терористичної Терористом могла бути тільки держава…»(Л. Фёдоров, 1998).

До розпаду СРСР було нагромаджено 20-тонний постійний стратегічний запас вірусів натуральної віспи (офіційно на той час цієї хвороби на світі вже не існувало — про ліквідацію віспи було оголошено у 1980 p.), декілька десятків тонн сибіркових спор, а також інших патогенів. Таке масштабне виробництво диктувалося стратегічними планами, що передбачали використання цього виду зброї у боєголовках балістичних снарядів, запрограмованих на так звані глибокі цілі супротивника, тобто великі міські та промислові агломерації — Лондон, Нью-Йорк, Вашингтон, Чикаго, Сіетл і Лос-Анджелес. Відповідні типи міжконтинентальних ракет були апробо­вані над Тихим океаном у 1960-1980 pp. З цією метою були присто­совані й боєголовки ракет середнього радіусу дії (К. Alibek, 1999).

Немає достовірних даних про застосування радянської біологічної зброї на полі бою. Існує підозра, що в Другу світову війну під Сталінградом було використано палички туляремії, які, однак, через зміну напрямку вітру спричинили велику кількість захворю­вань і в радянських військах, однак ця інформація не задокумен­тована. Безсумнівно, траплялись й випадки захворювань і навіть смерті серед персоналу відповідних закладів, що реалізували цю програму, а також аварії на заводах з виробництва біологічної зброї, що призводили до жертв серед цивільного населення.

Найбільш відомою була аварія 1979 р. у Свердловську. Свідчить Лев Федоров, учений, колишній російський дисидент, а тепер голова спілки «За хімічну безпеку», який виступає на захист людей і природи від хімічної агресії держави: «Трапилося це в ніч з 2 на 3 квітня 1979р. в Чкаловському районі Свердловська (тепер Єкатеринбург), розташова­ного в південній частині міста. Мешканці, які нічого не підозрювали, були накриті аерозольною хмарою біологічної зброї, і в найближчі тижні вона знищила велику кількість людей, переважно зрілих чоловіків. І пізніше в цьому районі передусім помирали теж чоловіки. Джерелом смертоносної хмари було 19-те військове містечко — секретний мікробіологічний центр Міністерства оборони Радянського Союзу, один з центрів створення наступальної біологічної зброї.

Ця подія не була локальною трагедією. І вона не була лише біологічною, генетичною й екологічною катастрофою для тих місць. Це було прямим доказом високого рівня готовності Радянського Союзу до наступальної біологічної війни в особливо витонченій формі. Почнемо з досягнень. Катастрофу у Свердловську викликав не звичайний штам збудника сибірки, який нібито випадково вийшов з-під контролю у військово-біологічному центрі. Йдеться про невідому наступальну біологічну зброю, що в основному знищує чоловіків зрілого віку. Адреса очевидна — армії, що складаються з професіоналів-чоловіків.

Хід і вислід подій у Свердловську свідчать, що ця зброя могла бути тільки комбінованою. У всякому разі легенева форма сибірки, про яку мова йде в останні роки (шкірну форму сибірки, що виникла від м’яса здохлої корови, залишимо на совісті генералів П. М. Бургасова і В. І. Євстигнєєва), могла бути лише одним з компонентів цієї зброї. Комбінування могло бути і механічним, і генетичним.

Це міг бути вибух біологічного боєприпасу з механічною сумішшю різних збудників в одному або в різних його елементах (в разі касетного боєприпасу). Одним зі збудників могла бути бактерія сибірки, причому не один її штам, а декілька. Інший збудник міг мати іншу природу — це міг бути вірус (Марбург, Ебола, кліщового енцефаліту) або ж рикетсія (Ку-гарячки).

Ідея використання різних штамів одного збудника — секретний радянський винахід (один з винахідників — генерал-професор Ю.В. Калінін). У тканинах людей, що загинули в 1979р. у Свердловську, виявлені різні штами сибірки. Поєднана дія на людей вірусів і бактерій на той час була також предметом секретної докторської дисертації генерала-професора H.H. Уракова. Що стосується згаданих вірусів і рикетсій, то їх у той час активно вивчали в Кольцово (Новосибірська область). Відтіля і прибула вакцина для мешканців Свердловська.

Це могла бути і сама бактерія сибірки, молекулу ДНК якої генні інженери в погонах модифікували, вшивши в неї нові патогенні ланки або ж поселивши в бактерію якийсь патогенний вірус. Для підтвер­дження цього зазначимо: за морфологічними ознаками свердловський патоген діагностували як сибіркову бактерію незвичної форми, але щодо специфічних властивостей (ріст, розмноження, живлення та ін.) в експертів виникали обґрунтовані сумніви.

Залишається визнати, що причиною трагедії 1979р. міг стати не кінцевий а ще експериментальний штам генетично зміненої бактерії сибірки. З великою ймовірністю можна припускати, що трапився випадковий вибух експериментального біологічного боєприпасу, який готували в підземній майстерні військового містечка № 19 для літніх випробовувань на острові Відродження в Аральському морі.

[…] Військові біологи всіх країн запевняють, що відрізнити наступальні роботи з біологічної зброї від оборонних неможливо. Це неправильно: якщо захотіти, то можна. У всякому разі Москві не слід було створювати численні нові бойові штами патогенів, не відомі ймовірному супротивнику. Це — не оборона, а поштовх до гонки військово-біологічного озброєння. Проте такі роботи були б немислимі без масштабного стягування у СРСР з усього світу бойових штамів найнебезпечніших патогенів. Їх роздобувала наша науково-технічна розвідка. І було це найвищою мірою небезпечно, тому що на відміну від ядерних секретів, прописаних на папері, нові штами збудників були небезпечні і для мешканців нашої країни, і для самих шпигунів.

У 1980-ихроках на в’ятській землі, в Омутнинську, було встановлено, що гризуни, які живуть у лісі навколо заводу біологічної зброї, виявилися інфікованими воєнним штамом туляремії. Гризуни не були природними «хазяїнами» туляремії, проте вони затвердилися в цій ролі й стали поширювати хворобу по області. Тепер в’ятичі, які нічого не підозрюють, можуть легко одержувати ії від гризунів, і результатом таких «контактів» може бути їхня смерть.

Пошук на території заводу причин зараження привів до трубопроводу, який ледь протікав, причому спроби персоналу очистити ліс від гризунів закінчилися нічим. Наслідки цього протікання для екологічного стану області не відомі. Залишається зрозуміти, як смертельний штам Schu-4 американського походження занесло в СРСР. Як виявилося, радянська розвідка роздобула його ще в 1950-х роках.

Не менш трагічна історія попадання до нас смертельного вірусу Марбург. Спочатку вчені виявили його в Східній Африці, і в Німеччині розпочали роботи зі створення відповідної вакцини. Коли ж від цього вірусу в 1960-их роках випадково загинуло декілька мешканців Марбургу, що брали участь у цих дослідженнях, втрутилася радянська розвідка Наші браві хлопці ексгумували трупи загиблих і таємно перевезли зразки культури заражених тканин у Радянський Союз.

[…] Пошуками справжньої причини подій (маються на увазі події під Свердловськом, прим.автора), поряд з традиційним полюванням на шпигунів, займався КДБ. Він установив винність військових біологів не завдяки, а всупереч москвичу П.М. Бургасову і свердловським воякам. Знадобилися два тижні і загибель десятків цивільних людей, щоб картина територіального розподілу смертей на карті вперлася безпосередньо в містечко № 19.

Після встановлення причини епідемії контррозвідка виступила у своєму репертуарі.

Щоб не здогадалися жителі своєї країни і розвідка «ймовірного супротивника», КДБ провів тотальне вилучення всіх документальних матеріалів — медичних карт, списків і особистих записів медичного й будь-якого іншого персоналу. Ну а захисники Батьківщини з містечка № 19 під виглядом КДБ вилучили навіть посвідчення про смерть у сімей загиблих.

Одночасно КДБ розпочав великомасштабну операцію з дезін­формації громадян у СРСР і за рубежем. В основу була покладена пропаганда «м’ясної» версії подій. У Свердловську «лікарі» почали рекомендувати мешканцям застерігатися від зараження «сибіркою» від хворих тварин. У науковій пресі «лікарі» В. Никифоров та І. Бездєнєжних, високі посадові особи в галузі епідеміології, опублікували брехливу статтю, в якій говорилося лише про спорадичні випадки захворювань на сибірку. А респектабельний П. Бургасов їздив по зарубіжжю й озвучував «м’ясний» міф. Один генерал КДБ не приховав свого захоплення тим, як блискуче справився П. Бургасов з дезінформацією світової громадськості. Проте він був не один: у США пропагандистські зусилля на користь «м’ясної» версії підтримав професор Гарвардського університету М. Месельсон. До 1990 р. в радянську пресу не попав жоден серйозний матеріал про події 1979 р.

Знезараження території, накритої хмарою патогенного біологічного аерозолю, було організовано лише наприкінці квітня. Численні групи людей знімали верхній шар ґрунту, збирали пилюку з вулиць і доріг, обробляли дахи, стіни будинків і вулиці. Активно використовували техніку — бульдозери і навіть вертольоти.

Варто уваги, що ці заходи проводили не «спеціалісти» з містечка №19, які активно рекламували свої успіхи в розробці засобів знеза­раження території і будинків від біологічної зброї, а самі мешканці, зокрема протягом трьох місяців на території керамічного заводу, вди­хаючи отруйну пилюку, в основному обробляли слюсарі, з яких близько 20 осіб загинуло.

[…] Після 1973р. була створена паралельна, цивільна система піцготовкидо наступальної біологічної війни, яка почала працювати за завданням Генштабу. Для секретності вона була вмонтована в цивільне відомство — Головне управління мікробіологічної промисловості — і була його серцевиною. Офіційно ця наймогутніша система генералів Огаркова — Калініна, що мала назву «Біопрепарат», нібито спрямована на масове виробництво речей, необхідних для простих людей — вітамінів і ліків, антибіотиків і вакцин. Незабаром стало ясно, що нічого мирного цей самий «Біопрепарат» робити не вміє. Тому що в нього входили й досі входять спеціалізовані інститути і заводи зі створення засобів ведення біологічної війни.

Основні інститути смерті відомі — Інститут прикладної мікробіології в Оболенську (Московська область), що займався патогенними бактеріями, і Вірусологічний інститут під Новосибірськом, що спеціалізувався на відповідній зброї, Інститут особливо чистих препаратів у Санкт-Петербурзі та Мікробіологічний інститут у Степногорську (Казахстан), Імунологічний інститут у Любучанах (Московська область) та Інститут біологічного машинобудування в Москві, що проектував устаткування для заводів біологічної зброї.

Спеціалізовані комбінати з випуску біологічної зброї були побудовані в Омутнинську (Кіровська область), у Бердську (Новосибірська область) і Степногорську. Крім спеціалізованих, є чимало «мирних» заводів, що мають спеціальні цехи з випуску засобів ведення війни, в Пензі, Кургані й багатьох інших містах.

Іститутам і заводам двох спеціалізованих «наступальних» систем офіційно приписувалися оборонні цілі, тобто створення засобів захисту від біологічної зброї. Це було неправдою. Насправді оборонними завданнями займалася третя спеціалізована система — велика група гаг званих «чумних» цивільних інститутів Міністерства охорони здоров ‘я СРСР. Оборонна система в принципі не перетиналася з обома насту­пальними — військовою і цивільною. Втім, деякі «чумні» інститути (наприклад, у Ростові, Саратові і Ставрополі) зраджували своєму призначенню й іноді також брали участь у вирішенні наступальних задач.

Так склався потужний секретний військово-біологічний науково-виробничий архіпелаг, що включав близько 40 закладів. До кінця правління М. С. Горбачова усе було готовим до тотальної біологічної війни.» (Л. Фёдоров, 1998).

Є непідтверджені дані про те, що у 80-х роках збіглого століття СРСР використовував біологічну зброю (її називали жовтим дощем) в Афганістані та в Південно-Східній Азії.

У 1992 р. президент Російської Федерації Б. Єльцин оголосив закінчення програми «Біопрепарат» і задекларував знищення певної кількості запасів біологічної зброї. Але в 1994 р. три дезертири розповіли про програму біологічної війни, яку й далі розробляють у Росії. Зокрема, російські вчені звернули увагу громадськості на «суперчуму», від якої Захід беззахисний. Попри офіційні запевнення про те, що ця країна вже не має такої зброї, за офіційними даними Департаменту США, Росія і Казахстан й далі володіють нею (К. Alibek, 1999). У спадщину військовому відомству Росії від радянського міністерства оборони дісталися науково-дослідний Інститут мікробіології в Кірові з двома науковими центрами: військово-технічних проблем протибактерійного захисту в Єкатеринбурзі та вірусологічним у Сергієвому Посаді (Московська область). Ці заклади залучені до біологічних програм Міністерства оборони Російської Федерації. Вони володіють державною колекцією мікроорганізмів — потенційних агентів біологічної зброї. Російські вчені запевняють, що це стандартизована колекція з державним реєстром, а мікроорганізми використовуються, щоб лише перевіряти ефективність створених засобів захисту (Л. Фёдоров, 1998).

Не відомо достеменно, що сталося з частиною висококваліфіко­ваних кадрів, які у свій час були залучені до цієї галузі. Багато експертів (зокрема й Кен Алібек) не виключають можливості їх вербування іншими країнами, зважаючи на те що ці працівники стали безробітними й відчували матеріальні нестатки.

Є свідчення про те, що, наприклад, ізраїльська програма створення біологічної зброї була складена в п’ятдесяті роки XX століття за найактивнішої участі колишніх радянських учених. Зараз Ізраїль має розвинуті технології та інфраструктуру в цій галузі: він володіє, імовірно, арсеналами спор сибірки і токсинів (J.B. Tucker, 1996).

Схожа ситуація виникла в 1992 p., коли уряд Південно-Африканської Республіки припинив фінансування таких програм. Тоді деякі вчені цієї країни, які працювали над створенням біологічної зброї, отримали запрошення на роботу в Лівію, Індію, Пакистан, Тайвань. Ці країни і Судан проводили або проводять відповідні наукові дослідження (C.J. Davis, 1999).

За офіційними даними 1995 р. вважалося, що аж 17 країн володіли біологічною зброєю й активно працювали у цьому напрямку. Серед таких країн називали: Іран, Ірак, Сирію, Лівію, Південну Африку, Північну і Південну Корею, Китай, Тайвань, Ізраїль, Єгипет, Кубу, Болгарію, Індію, В’єтнам, Пакистан, Росію. Так, Північна Корея та Єгипет розпочали відповідні програми в 1960-ті роки. У 1972 р. була отримана інформація про те, що Єгипет створив перші взірці біологічної зброї. Досі невідомо, яких успіхів ці країни домоглися на шляху підготовки біологічної війни. У 2001 р. спецслужби США повідомили, що активні роботи в галузі створення біологічної зброї розпочали Куба й Іран, але ці обидві країни категорично відкинули такі звинувачення. Китай і Сирія також категорично заперечують наявність у них воєнних біологічних програм, але військові експерти відзначають, що присутні в цих країнах мирні виробництва можуть бути легко переведені на воєнні рейки (К. Alibek, 1999).

Найкраще відомі й задокументовані досягнення Іраку в цьому напрямку. Ця країна розпочала інтенсивно розвивати програму біологічної зброї вже під час війни з Іраном і продовжувала її опісля. Особливо активно розробляли і виготовляли біологічну зброю в Іраку в 1987 р. Вже у 1990 р. ця країна мала 100 авіабомб, кожна з яких містила близько 100 літрів ботулотоксину, 50 бомб зі спорами сибірки і 16 — з афлатоксином, а також боєголовки до ракет СКАД: 13 з ботулотоксином, 10 із сибіркою і 2 з афлатоксином.

Перед війною у Перській затоці Ірак працював над створенням декількох систем доставки. Біологічні атаки імітували за допомогою літаків-розпилювачів. Іракці намагалися створити радіокерований винищувач на базі літака МиГ, який міг би доставляти до цілі біологічні середники. Вони помістили боєголовки зі збудником сибірки в ракети, і виготовили щонайменше 2 тис. бомб, начинених цим мікроорганізмом. Щоправда, ракети мали вибухати при падінні, а це супроводжувалося б знищенням значної частини збудників. То ж американські вчені не вважають це не ефективною системою доставки біологічних середників до цілі. Але навіть якщо ракети не знищать багато людей, то моральний вплив усе ж буде значним. Такий ракетний удар спричинить паніку. Тому применшувати значення цієї системи доставки не варто. (C.J. Davis, 1999).

Коли війна у Перській затоці закінчилась, для союзників було дуже важливо довідатись: чи виробляє Ірак біологічну зброю? ООН направила у цю країну інспекцію (UNSCOM), яка мала контролювати й наглядати за виконанням резолюції Ради Безпеки ООН від 03.04.1991 p., згідно з якою Ірак було зобов’язано під міжнародним контролем знищити усю зброю масового ураження, а також ракети з радіусом дії понад 150 км. Іракці всіляко заперечували не тільки наявність біологічної зброї, але й засобів для її випуску. Однак через 4 міс. після того як перебіжчик з Іраку підтвердив побоювання ООН і відбулася перша її інспекція (серпень 1991 p.), уряд був вимушений зізнатися, що на заводах, які нібито виробляли пестициди, насправді вирощували бактерії сибірки й інші небезпечні мікроби, щоправда тільки з оборонною метою. Друга інспекція у 1995 р. засвідчила наявність великої кількості біологічної зброї, адаптованої до наступу (19 000 літрів концентрованого ботулотоксину, 8 500 літрів сибіркових спор і 2 200 літрів афла- токсину). Наступна інспекція у 1996 р. підтвердила, що один із заводів, який виробляв цей вид зброї, був знищений. У пізніші роки співпраця Іраку з UNSCOM перервалася, інспекторів переслі­дували, й вони змушені були покинути цю країну. За цей час інспектори ООН виявили лише малу частину згубної індустрії. І можна було лише припускати, яка кількість виробничих потужнос­тей насправді є в Іраку (R.A. Zilinskas, 1997). Але навіть те, що вони знайшли, було причиною для занепокоєння. Вперше за всю історію воєнних конфліктів можливість широкомасштабного використання бактеріологічної зброї стала реальною.

Сили коаліції, що брали участь в операції «Буря в пустелі» (1990 p.), а також під час війни 2003 p., були готові до використання проти них цієї зброї з боку Іраку, мали відповідне екіпірування і засоби для деконтамінації. У зв’язку з останніми подіями, в армії США було продовжено вак­цинацію проти сибірки, роз­почату ще в 1998 р. На кінець 2002 р. вакцинацію пройшли понад 380 тис. з 2,4 млн американських вій­ськовиків. 8 тис. з них отри­мали ботуліновий анатоксин. Планувалося також понови­ти вакцинацію військових проти натуральної віспи.

У 2003 р. сили коаліції на чолі зі США і Великобрита­нією напали на Ірак і за ко­роткий час окупували цю країну, усунувши правлячий режим диктатора Саддама Хусейна. Наступні багатомісячні пошуки зброї масового ураження, у т.ч. біологічної, на всій території країни виявились безуспішними. Не виключено, що ця зброя дійсно була знищена керівництвом Іраку ще до воєнної інтервенції.

Частота запланованих і здійснених біотерористичних вчинків невпинно зростає. У 1997 р. було порушено 74 кримінальні справи, пов’язані зі загрозою застосування біологічної зброї, причому в 22 випадках мова йшла про її реальне використання. У 1998 р. число таких розслідувань зросло до 121, а у 112 справах відмічено факти реального застосування такої зброї. У 1999 р. порушено вже 267 таких справ (у 187 випадках зброя застосовувалася), у 2000 р. — 257 (у 115 випадках встановлені спроби використати біологічну зброю) (CDC, 2001). У 2001 р. США зазнали біологічної атаки з використанням збудника сибірки, що призвело до низки смертель­них вислідів (L. Abenhaim et al., 1998; L.K. Altman, 2001). Оцінюючи ці сумні статистичні дані, треба мати на увазі, що вони можуть бути значно занижені, адже біотерористи приховують свої дії.

Історія тероризму сягає прадавніх часів. Але ніколи загроза масових біотерористичних актів не була такою актуальною, як зараз. Об’єктом нападу можуть стати не тільки окремі люди чи групи, але й цілі держави. Не завжди можна зрозуміти такі вчинки. Але очевидно, основними причинами є зростаюча різниця між бідними і багатими країнами, як наслідок глобалізації, а також посилення релігійного фундаменталізму та фанатизму, нетолерантності між окремими націо­нальними, релігійними та соціокультурними угрупованнями.

За американськими даними, у 1900-1999 pp. у США встанов­лено 415 випадків терористичних замахів з використанням хімічних, біологічних чинників і радіоактивних матеріалів, причому число таких випадків стрімко почало зростати у 90-их роках XX століття, ще до 1990 р. ФБР досліджувало до 12 таких справ на рік, у 1997 р. їх було вже 74, а в 1999 р. аж 181. На щастя, у 80 % випадків це були містифікації. Решта замахів мали в цілому обмежений радіус або з різних причин не вдалися (Е.Р. Richards, 2002).

Після трагедії 11 вересня 2001 р. людство ліпше усвідомило реальність загрози, яку становить для нього тероризм. Попередні замахи непокоїли суспільну думку, деколи були шоком для певних країн, але не викликали такого широкого резонансу у світі. У країнах, які раніше зазнали терористичних нападів, ступінь усвідомлення небезпеки населенням і керівництвом був більшим, вживалися заходи, метою яких були запобігання замахам та ліквідація наслідків. Зрозуміло, що з науково-технічним прогресом зростають можливості виробництва, зберігання І використання біологічної зброї. Зараз терористи прагнуть здійснювати масштабніші насильницькі акції ніж в минулому. «Тероризм сильно змінився, — говорить Бред Робертс з Інституту військових досліджень США — Традиційні терористи бажали політичних поступок. Але тепер, як заявляє багато угруповань, їхня ціль — якомога більше жертв. Тому їх приваблює біологічна зброя»(CDC, 2001).

Світ вразила звістка про те, що у місті Делрей-Біч (штат Фло­рида, США) в жовтні 2001 р. було діагностовано сибірку у 8 співробітників видавництва «American Media». Виникла версія, що в компанію надійшов лист, забруднений сибірковими бактеріями. Незабаром з’явилися повідомлення про те, що є жертви в Нью-Йорку — працівники телекомпанії «NBC», поліцейські та поштові службовці. Хворі на сибірку були виявлені й у штаті Невада. Всього на початку листопада 2001 р. у США було зареєстровано 22 випадки зараження людей сибіркою (у 10 осіб розвинулась легенева форма, у 12 — шкірна), 5 хворих на легеневу форму сибірки померло (ССЮ, 2000, 2001).

Красномовна порівняльна статистика захворюваності насе­лення цієї країни: за останні 100 років у США було зареєстровано тільки 19 хворих на сибірку людей, останній випадок захворювання був 25 років тому. Міністр охорони здоров’я США Томмі Томпсон заявив, що теперішні випадки сибірки є терористичними актами. Він же зазначив:«Поки мікроби сибірки надходять поштою, зараження мають локальний характер. Якщо ж злочинці наважаться розпорошувати збудник у повітрі, розпочнеться епідемія»(СРС, 2001).

Цей терористичний акт викликав суспільну паніку, а також ініціював каскад фальшивих тривог у зв’язку з підозрілими посилками, що призвело до значних матеріальних витрат не тільки у США, але й в інших країнах.

Додаткові обов’язки значно ускладнили дії рятувальних служб і персоналу мікробіологічних лабораторій. У США раніше вже траплялися випадки фальшивих тривог, пов’язаних із загрозою сибірки, що завжди супроводжувалося організацією відповідних профілактичних процедур і значно відволікало рятувальні та медичні служби. До найбільш відомих належить серія фальшивих повідомлень у грудні 1998 р. про забруднення спорами сибірки різних громадських місць. Протягом двох тижнів було відмічено 12 таких випадків, в останньому з них — на дискотеці в передмісті Лос-Анджелеса (Помона) було евакуйовано і піддано кілька­годинному карантину більше 750 осіб.

В Україні також маємо прикрий досвід подібних дій. Наприкінці 2001 і протягом 2002 р. поштові службовці та адресати час від часу натрапляли на посилки і листи з білим порошком. Це спричинило паніку і витрату великих коштів, пов’язану з додатко­вими діями рятувальних служб, а також працівників органів правопорядку та системи охорони здоров’я, передусім у зв’язку із залученням мікробіологічних лабораторій. Так, тільки в Тернопіль­ській області з жовтня 2001 р. до червня 2002 р. було досліджено 23  конверти, в які адресанти засипали невідомий порошок. Такі вчинки «жартівників» класифікуються як злочин, оскільки супроводжуються значною шкодою для суспільства, а також можуть призводити до так званого «вичерпання системи», коли серія фальшивих тривог притуплює пильність відповідних служб і виникає реальна загроза пропустити єдину справжню біологічну атаку. Саме цього часто прагнуть терористи, інші злочинці та психопати.

У недалекому минулому було чимало прикладів використання біологічної зброї. Так, у вересні 1984 р. релігійна секта «Радж Ніша», щоб захопити владу в Далласі (штат Орегон, США), вирішила обме­жити кількість виборців, інфікувавши їх сальмонелами. У чотирьох (за іншими джерелами десятьох) місцевих ресторанах біотерористи виливали вміст флакончиків зі S.typhimurium у ємності з м’ясними салатами. У результаті занедужала 751 особа, а 45 довелось госпіталізувати. Щоправда, на суді сектанти заявили, що таким способом вони, будучи вегетаріанцями, лише протестували проти вживання в їжу м’ясних продуктів (Т.Л. Тогок еі аі., 1997; І_. АЬепЬаіт еї аі., 1998).

У наш час майже кожен може отримати доступ до потрібних бактерій. Так, у 1995 р. колишній учасник расистського руху, американський мікробіолог-аматор з Огайо Ларрі Гарріс продемон­стрував журналістам, як просто можна замовити практично будь-який штам мікроорганізмів, лише набравши номер телефону лабораторії одного з науково-дослідних інститутів США. На його вимогу, попередньо довідавшись лише про номер кредитної картки «науковця» (такі послуги платні), особливо патогенний штам чумної палички доставили додому. Щоправда зайва наполегливість цього аматора викликала підозру в поставника, який все ж повідомив поліцію. У США не заборонено володіти смертельно небезпечними бактеріями. Тому Гаррісу було винесено звинувачення тільки в обмані поштових службовців і неправдивих показаннях у суді, де він заявив, що виготовляв вакцину для захисту своєї сім’ї’. Він не приховує свого ентузіазму з приводу бактеріологічної зброї: «Біологія вирівнює наші можливості. Адже держава має груди ядерної зброї, авіаносці, різні види стрілецької зброї та інших засобів знищен­ня. У звичайних громадян такої зброї немає. Нерозумно використо­вувати танк проти пляшки з мікробами…» (P. Rosen etal., 1999).

Ймовірність і ефективність використання біологічної зброї більша в густонаселених містах. У Токіо 20 березня 1995 р. постраждало 5 тис. осіб, 12 з яких загинуло, надихавшись зарином, розпиленим релігійною сектою «Аум сенрікьо» («Найвища правда»). Це була хімічна атака, але злочинці планували використати й бактеріологічну зброю. Як показало слідство, майже 5 років у своїй штаб-квартирі в Камікуішікі ця секта вивчала можливість викорис­тання ботулотоксину і паличок сибірки, а також вдалася до декількох (на щастя невдалих) спроб використання цих середників у формі аерозолю. Такі замахи були здійснені в парламенті, урядовому палаці та в міжнародному аеропорту. Основною причиною невдачі було використання непатогенного штаму сибір­кових бактерій, призначеного для виробництва вакцини. У 1992 р. деякі члени секти нібито з метою надання гуманітарної допомоги відправились до Заїру, коли там спалахнула епідемія геморагічної гарячки Ебола. Ефективних способів лікування цієї недуги не існує. 90 % захворілих африканців загинули від кровотечі. Спецслужби вважають, що секта намагалася отримати пробірки з вірусами, щоб використати їх як сировину для наступних акцій. Після замаху в метро у резиденції цієї секти поліція виявила запаси ботулотоксину, паличок сибірки, а також літак, призначений для розпилення аерозолю (Т. Okumura etal., 1998; К.В. Olson, 1999).

Відомі також випадки політичних вбивств за допомогою біологічної зброї. Найвідомішим є вбивство в 1978 р. в Лондоні болгарського дисидента Г. Маркова. Агент КДБ вколов його вміщеним у ніжку парасолі спеціальним шприцом, наповненим рициновим токсином. У той самий рік в Парижі таким же способом був атакований інший болгарський дисидент В. Костов, якого, однак, вдалося врятувати завдяки дуже вправному й швидкому втручанню лікарів (К. Chomiczewski et al., 2002).

За даними неофіційних джерел з Департаменту США, від 1997 р. активізувались деякі арабські терористи, які у секретних лабора­торіях колишнього СРСР спромоглися отримати хвороботворні мікроорганізми та відомості про способи їх вирощування. Є інформація про випадки крадіжки особливо небезпечних мікроорганізмів з інститутів у Росії, Грузії та Казахстані. За даними експертів ВООЗ, терористична організація «Аль Каїда» може мати доступ до сибіркових спор, збудника чуми, ботулотоксину і навіть вірусів натуральної віспи. Генеральний прокурор США публічно заявив, що в одному з літаків, які 11 вересня 2001 р. атакували Всесвітній торговий центр у Нью-Йорку, були знайдені інструкції з розпилення матеріалів за допомогою сільськогосподарських літаків (К. Flynn, J. Dwyer, 2002).

За даними британських і американських засобів масової інформації, у 80-х роках у спеціальному центрі «STASI», що поблизу Берліна, проходили вишколення іракські й палестинські терористи. Зокрема, вони вивчали методи біологічного забруднення водо­збірників, а також диспергування аерозолю мікроорганізмів у людяних місцях, передусім в аеропортах і на залізничних станціях. Пізніше, 25 вересня 2001 p., генеральний секретар ВООЗ д-р Ґро Гарлем Брунтлянд на конференції представників міністерств охорони здоров’я європейських країн заявила про можливість терористичних атак з використанням біологічної зброї. ВООЗ у своєму зверненні серед найбільш ймовірних біологічних агентів виділила віруси геморагічної гарячки Ебола, а також палички чуми, сибірки та ботулотоксин. Можна припустити, що біотерористи спроможні застосувати й вірус натуральної віспи, вакцинація проти якої не здійснюється вже більше двадцяти років, а отже, населення не має імунітету. У випадку поширення вірусу нещеплена молодь і діти помиратимуть, як у середні віки.

У терористичній атаці біологічна зброя може бути використана шляхом розпилення аерозолю, контамінації тварин, води і продуктів харчування. Об’єктами такої атаки можуть бути будь-які місця, в яких збираються люди: станції метро, залізничні та автобусні станції, аеропорти, торгові центри, місця громадського харчування, спортивні й торговельні об’єкти, будинки відпочинку, ділянки концентрації військ, виборчі дільниці тощо. Терористів особливо притягують об’єкти, що мають розгалужену систему вентиляції, передусім станції метро. Повітря на станціях метро, крім вентилю­вання, зазнає активного переміщення за рахунок руху потягів. Численні експерименти з непатогенними бактеріями у Лондонському, Паризькому, Московському й Нью-Йоркському метро підтвердили, що в таких умовах навіть невелика кількість патогенів у формі аерозолю блискавично поширюється в межах станції та довкола, що супроводжується інфікуванням десятків тисяч людей. Відтак у метро американських міст почали встановлювати спеціальні датчики, покликані якомога раніше зафіксувати початок біологічної атаки (J. Barbera et al., 2001).

Слід враховувати й те, що атака з використанням біологічної зброї, крім втрат, спричинених її безпосередньою дією, призведе до величезної паніки, масових психозів, деморалізації, а можливо, й до агресивності проти діючої влади. Це супроводжуватиметься й колосальними економічними збитками для держави. За даними експертів з Центру контролю за захворюваннями (CDC) в Атланті, загальні витрати, пов’язані з інфікуванням 100 тис. людей збуд­ником сибірки (у разі легеневої форми хвороби), становитимуть 26,2 млрд доларів, у разі туляремії — 5,5 млрд доларів, а при бруцельозі — 579 млн доларів (J. Barbera et al., 2001; Т.А. Glass, М. Schoch-Spana, 2002).

Атака з використанням біологічної зброї може бути спрямована не тільки безпосередньо проти людей, але й на інфікування тварин і забруднення сільськогосподарських культур. Так, у 1997 р. Куба з трибуни ООН заявила, що США навмисне вразили кубинські плантації цукрової тростини шкідником Thrips Palmi Karny. Були наведені неспростовні докази появи цього шкідника на Кубі за відсутності його на інших островах Карибського басейну (CSIS, 2000).

Джерело:  Андрейчин М., Копча В. Біотероризм. Медична протидія. – Тернопіль: Укрмедкнига, 2005. – 300 с.

Читайте також:

 Основні сучасні напрямки розвитку біологічної зброї.
Вимоги до вибору активного чинника біологічної зброї.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *